дом судили такого, що то брата вбив за гроші, ділючись. Тепер постановили його смертю скарати, живим у землю закопати, — а він вирвався. Вельми лихий чоловік, рідна жінка його видала.
Як не вбєш — вернеться і все село з димом пустить. От і тепер відбіг трохи, грозить, лається погано.
Бачить Недайхата, — двоє й рушниці мають.
— А виж, — каже, — чого не стріляєте?
Ті — тиць-миць.
— Дак, — кажуть, — миб і стріляли, та хибаж його влучиш: відбіг далеченько.
Може не вміють, а може й бояться.
— Я вам поможу, — каже запорожець.
Взяв рушницю, націлився раз, другий — і лежить той, що брата вбив.
— Щож, — каже, — поховайте його. Уже не встане.
А самому жаль рушницю з рук випустити: притискає до серця. Його люде обступили — говорять. Од слова до слова: один про молоду картоплю, другий, то вже про Україну — видно, добре село, свідоме. Росказав про себе запорожець.
Од слова до слова, — найшлося трохи хлопців, зброї, трохи коней.
І вирушив із ними сотник.
По дорозі ще зібрав трохи — так десятків чотирі їх і веде.
Камянець обминули, на Ушицю йшли, коло самого Збруча — пригода.
Оринів минули, на пагорб виїхали — стоять кінно, дивляться.
