Бо там у Збручі — річці з галицького берега купаються люде, перуть, коні плавлють. Воно що правда холоднувато, але видно вошва їм дожерла до живого мяса.
А з Оринева вийшли піхотинці большовицькі, пострілюють у них. Все тільки: торох та торох.
Ті слухають, купаються, — аж, видно, надокучила їм та стрілянина. Гайда — на коней і на цей бік Збруча.
Переплили. Летять голі, як дияволи. Без сідел, рушниці на шиї завішені, шаблі в зубах.
Приглядається Недайхага, — і підборіддя тре і цмокає з думок.
— Е, — тільки каже та — е!
А тоді голі з чубами, як узялись до большевицької застави — то дивись: уже трох на землі лежить а всі инші розбіглися.
А — Недайхата:
— Та тож, — каже, — лиса кобилка хорунжого Тарана!
І — як несамовитий:
— Хлопці, каже, — за мною! — і летить назустріч голим.
— Хлопці, хлопці, братіки! — гукає до них так, мовби серце з грудей виривав і жбурляв поперед себе.
— Хлопці, — кричить як не свій, — голубята!
А ті стоять голі, мокрі, ще не всі висохли.
— Грицько, — летить до першого Недайхата і цілує, і обіймає, з рук не хоче випустити.
Той теж хвилюється. Потім і каже: — Ну, ну, — буде тобі од старого. Як довідався, що ти
