узда? Недовго й бив, — той признався, з соломи витягає. А витягнув тай каже:
— Як мене не будете бити, то скажу вам хто ваших звязав і на Романівку відвіз.
— А хто?
— А мій батько, — каже.
Як почув то Свідзінський — хлопця держить не випускає. Коня веде і хлопця веде.
— Пане хорунжий, — каже до Завойка, от так і так. Знає, хто наших убив.
В хорунжого Завойка очі вузенькі зробились, бере своїх хлопців, іде до кацапської хати, — кацап є:
— Ти віз на Романівну наших гайдамаків, щоб з них живих шкуру здирали?
Божиться, що ні. Кладуть бородатого в йогож хаті — бють. Стогне покрикує але каже — не я.
Завойко слухав, слухав, спинив.
— Не ти, — каже — віз? Побачимо. А ну, дайте мені шомпола! Побачимо. А ви, хлопці, бить не вмієте.
Бє твердо. Кацап дебелий, — довго держався. Аж спина кровю заряхтіла.
— Ти віз наших? — питається Завойко. Признайся, — все одно вмреш!
— Я віз, — каже кацап.
Пустили його. Встав хитається. Зпід лоба глянув, а потім бух на землю перед хорунжим.
— Все одно, — каже, — знаю, що вмру. Але як на сповіді кажу, — не я вбивав. Моїми кіньми їх відвезено, але не я віз.
І розказує, хто на гроші полестився, хто вно-
