чі із старостою нападав, хто вязав гайдамаків, хто всіх трох на віз поклав, на Романівку відвіз і комуністам продав.
Все сказав — дихає важко.
Мигнув Завойко на хлопців. Невелика минула хвиля, а вже повязані всі тії, що продавали. Кацап правду сказав, — усі признались.
— Пане хорунжий, — кажуть гайдамаки, — чи суд будете судити? Бо вони вже й під вербами поставлені, щоб спідручніш.
— Буду, — каже Завойко. Дивиться на кацапа, — ніби змяк.
— Чогож ти, — каже, — признався, що ти віз наших?
— Усе одно, — каже той, — як смерть неминуча, то щоб хоч не били.
— А, — каже хорунжий, ізгадавши, — а твій син чого так на тебе наговорив?
На теє син той, мальчонка, горбиться, очицями шилує, губою ворушить у кутку. Він там, як його батька били, ввесь час стояв і очей не відводив — дивився.
Поглянув кацап на мальчонку — затрусився.
— Я — каже — його недавно побив добре. Так він побожився, що каже: батьку, як прийдуть гайдамаки ще, то я так зроблю, що тобі за мене спину киями спишуть. Оттак погибаю.
Стоїть кацап, сльози по бороді течуть.
— Ні, — каже Завойко, — не бійся, ти будеш жити.
Тут усі хлопці сміхом грахнули з кацапа, що такого собі сина надбав. І Завойко трохи усміхнувся. Тільки один Безкровний — ні.
