Тільки мальчонка ближче добіг, Безкровний його на мушку бере, стріляє: раз, і два, і три. За третім разом уцілив. Той, як заєць, тоненько заплакав, заверещав, через голову колесом покотився і впав, лежить у балці. З картоплиння старий кацап підводиться чорний, як туча, дивиться: звідки та смерть прийшла?
Обертає Безкровний коня, аж бачить стоїть хорунжий такий дивний.
Соромно йому стало.
— Я, пане хорунжий, — каже, — звиніть: одлучився. Бо мерекую я, мерекую: не можеж так буть, щоб син та на батька йшов. У нас кажуть: отець, мать — єдин закон. Єдин закон, — каже, — оставсь іще, пане хорунжий, на світі.
Дивиться на нього Завойко. Чує що в ньому все мліє. Пропасниця його бере.
— Ех, — каже, — брате може й так.
І заплющив очі: світа Божого не бачить.
Як же розплющить, то — смішно йому. Бо світ так зміняється не однако.
Раз дуже все велике. Великі коні гайдамацькі, як хмари летять, пів неба застилають, а він лежить на двох кульбаках упоперек, легкий, як віхоть соломи.
Або знов, — здається йому, — душа його відлітає високо, вгору, як жайворонок. Ізгори дивиться на степ пожовклий широкий, як долоня Божа. А в степу біжать малесенькі коники з людьми. Шлики тих людей здіймаються, палахкотять, як полумя, і серед порожнього степу, мов смолоскип горить. В руці Закону.
