Сторінка:Юрій Липа. Кіннотчик та інші оповіданні (1946).djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чів. Господар кіна і двоє молодих височенних його помішників стояли коло дверей уважні й рішучі: міг, кулаками прокладаючи собі дорогу, безплатно увійти непевний понурливець, могла сама шановна публичність, незадоволена фільмом, з оглушливим риком, забравши крісла з кіна, посунути лавою на вулицю.

Оподалік під найбільшою лямпою став Петька Клин, широко розставивши ноги. Рана його погоїлася: він ходив уже „на грубе діло“. Ліву руку тримав у кишені, правою взявши ґраційно ножичок, як перо, довбав ним у зубах на доказ, що нині мав пишну вечерю. Довбав і звисока відповідав на привітання товаришів і адораторів.

Останній акт у кіні скінчився, чорна юрма людей розплилася. Показавши себе і оглянувши инших, Петька Клин повагом попростував вздовж улиці, блискучої в поливі промінь повного місяця. Ішов колихаючись, ситий і задоволений.

З якогось закутного шиночку в підвалі пяні голоси виплескували слова задирливої пісеньки про нього-ж, Петьку Клина:

…Драстуй, Петько Клин,
Де Бог тебе несе?…

Все мертвіші квартали міста переходив він, облитий місяцем, і старався йти так, щоб його тінь зливалася з тінню низьких домків. Нараз насторожився, озирнувся і в цей же мент самі ноги понесли його: Петька Клин біг легко, він летів, як кинений камінь, за ним майже без звуку скакали шість-сім тіней. В руках одної з чорних постатей, озирнувшися, побачив Петька срібну блискавку ножа і не придивлявся більше.