Зациркотів кулємет із тачанок, — падають коні і котовці. Хоч два кіннотчики втікли, таки тачанки зупинились.
— Ну, поцілуй мене, Василю, — кажуть на тачанці. Уже нам з тобою нашого полку не догнать.
— Уже його не побачимо, — киває Василь смутно. Та памятатимуть нас прокляті котовці.
Метальовим свистом посвистує хижацька кавалєрія. Уже близько.
— Гей, — каже Василь. — оточили нас прокляті котовці кліщами. Давай сюди з твоєї тачанки бомби, давай шашки піроксилінові. Усе сюди — на купу, усе — разом!
Замовкає кулємет, підлітають котовці з криком; і — серце в найсміливіщих завмирає. Бо там встає один на тачанці, запал у бомби рве, кричить щось і під себе кидає. Та лишень мить минула.
Вдарив вибух чорним стовпом, — вирвало з землі, з шоси глибоку вирву, — вирвало тачанки, вирвало й багато сміливих котовців.
— Хто то були? — підїздить Котовськнй хмуро.
— З паперів — старшини й козаки 2-го кінного імені гетьмана Н. полку. Відстали від своїх.
— Догнати 2-й кінний і знищити.
Потім думає трохи, дивиться на розгорнену вибухом землю з пошаною: він шалену кров, що вміє гинути, шанує.
— Поховайте цих… — каже Котовський — І дошку з написом на їх могилі дайте.
Подумує. Він усе любить виразне.
