Петька Клин мовчав. Його невелика постать напружилася, він дивився в инший бік і, здавалося, нюшив повітря.
Сильветка иншого корабля видалася знайомою: Петька надвереджував зір, приглядаючися йому. Тимчасом корабель зловісний і сірий виконував якісь еволюції, аж блиснула золота риска в хмарці білого диму над його бортами і гук вистрілу розпанахав простір.
— Се „Алмаз“ у нас стріляє, братухи! — повернувся Петька до змовклих товаришів і додав: — Тепер мабуть смерть на нас приходить.
Коли ще можна було мати сумнів при першім невдалім стрілі, то при другім відламки злісно плюснули навколо берлини. Справа була ясна: „Алмаз“, крейсер військовий, мав з наказу большевиків затопити берлину дезертирів.
На помості берлини знялася галаслива й безпорадна метушня. Дехто сподівався ще врятуватися — мовляв — не влучать, дехто готувався до скоку в воду, не знаючи, в котрий бік плисти, дехто вився з безсилости, не вміючи плавати, не знаючи, що робити.
Один Петька Клин, сівши на поручча, здавалося закаменів: де і як далеко є вони від берега, це єдине панувало в його мислі. Одначе мла не давала побачити йому берега, а як довго провадив їх берлину катер, не міг він облічити в заперті.
В той час хтось упав йому до ніг, обвивши його коліна руками.
— Петька! — мову його переливали схлипування. — Петька, прости мене, товаришу! Перед смертю прости мій гріх! Прости, — однаково всі
