тут загинемо! То я в тебе стріляв на мості на Мельницях, то я намовляв людей, щоб тебе вбили, коли ти вертався з „Уранії“, то я тепер „масалок”[1] навів на тебе сонного!
Білявий, з білими віями і бровами, переляканий, зворушений близькою смертю, слинявив слова молодий товариш Петьки — злодій тупий і мстивий — Васька Мацан. Він часто сидів по тюрмах, старші злодії висміювали його згорблену постать і голову втягнену в плечі.
— Ти! Юдо! — спокійно сказав Петька, дивлячись на нього згори. Ти, — і додав найпризирливішу лайку, яку знав. — За щож ти хотів мене вбити?
„Алмаз“ знов стрілив і знов схибив. Стовп води звівся і впав на берлину.
— Фартовий — ти дуже вдачний, усе тобі, як із рукава сиплеться: тебе всі хвалять, тебе дівчата люблять, про тебе пісню склали — скимлив безбровий, зіщулюючися від гуркоту вибуху й погляду Петьки. — Я хотів, щоб і про мене знали й співали, я теж… тепер, прости, Петька, — і так усі згинемо.
— Ти… — з огидою буркнув Петька і звівся, як під ударом бича; його сильне і зграбне тіло не хотіло гинути, а згадка про пісню додала йому віри в себе. — Ти… — і він відіпхнув ногою Мацана, відіпхнув, не дивлячися, не маючи часу на лютість; очі Петьки блищали, і хода прибрала ціхи котячої звинности і вовчої жорстокости. Уже йдучи, скинув з себе зайве убрання, черевики і, не задумуючися, не спиняючися, кинувся в море.
- ↑ жовнірів
