шканців близько до пожежі. Заводила купка погорільців у білизні.
В той час зявилася в вікні першого поверху чорна зручна і розважна постать із невеликою торбиною за пасом. Постать зробила маєстатичний рух привіту для юрби на долі.
— Се Петька Клин! — закричали голоси звідти. — Драстуй, Петько Клин!
Міліція і патроля червоноармійців, що наблизилася, не надумуючися дали безладну сальву до сильветки злодійського героя.
Петька Клин зник, але знов зявився в вікні на коротко, щоб показати юрбі, що йому нічого не сталося. Рев радости і хвали був йому відповіддю і не вмовкав довго, хоч Петька зник у глибині покоїв.
Невідомо, чи він сам підпалив цей старий деревляний дім, чи зявився на пожежу, щоб „купити“ дещо для себе? Може його кликало видовище і подив юрби? В кожнім разі він чув на долі клекотіння сотень здивованих голосів і це була найсолодша музика для нього. В покоях було повно диму, але Петька, не зачепивши ані крісла, ступав мягко, зручно вилущував найцінніше і кидав у торбину. Ще кілька хвиль і він мав замір через горище дістатися на дах, а звідти на инші і зникнути.
Жовніри перестали стріляти і хмуро дивилися в огонь і дим, подразнені лайками і кпинами зраділої юрби. Вкінці офіцер патролі, порозмовлявши зтиха з начальником міліціянтів, звернувся до патролі з окликом:
