(А їх повно — голова при голові).
— Да от ми прийшли. Присогласили нас ваші Ліщане, — ревком вирізать. Дак ми його й теє… Нехай тепер декрети іздають земельнії ніби…
Хотів іще щось веселого сказати тай замовк, — загусло слово. Аж тут видно стало і в дзвони вдарено.
— От воно й стіг підпалили над ставом, — знак, значить, инчим селам дають.
Іскри і полумя стовпом звелось до кришталевого неба. На те полумя — далекі дзвони перегуди.
— Вербіжне наших кличе. Обізвалось, значить. І раптом в лютістю:
— Вйо, сива!
І тут подвіря рушило. Все меньше голосів, кінського тупання, хропоту, все — порожніше.
Ганнуся стояла в вікні, і вже живої души не було в подвірю школи. Тільки край села іскри із стогу, що догасав, здіймалися все нижче, спадали все прямовісніше.
— Ой, панночко, — за спиною високої Ганнусі згорблена від страху Мокрина здавалась іще нижчою, — ой, панночко, найстарший прийшов їхній.
— Чий найстарший?
— Та повстанців.
В світлі свічки був змучений, високий, очі йому позападали. І ввесь у пилюзі — видко конем гнав.
— Тільки ви, панночко, — усміхнувся — не давайте знаку нікому, що я тут, бо буде погано. А я тут під партою в клясі спатиму, біля вікна.