Сторінка:Юрій Липа. Кіннотчик та інші оповіданні (1946).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

(А їх повно — голова при голові).

— Да от ми прийшли. Присогласили нас ваші Ліщане, — ревком вирізать. Дак ми його й теє… Нехай тепер декрети іздають земельнії ніби…

Хотів іще щось веселого сказати тай замовк, — загусло слово. Аж тут видно стало і в дзвони вдарено.

— От воно й стіг підпалили над ставом, — знак, значить, инчим селам дають.

Іскри і полумя стовпом звелось до кришталевого неба. На те полумя — далекі дзвони перегуди.

— Вербіжне наших кличе. Обізвалось, значить. І раптом в лютістю:

— Вйо, сива!

І тут подвіря рушило. Все меньше голосів, кінського тупання, хропоту, все — порожніше.

Ганнуся стояла в вікні, і вже живої души не було в подвірю школи. Тільки край села іскри із стогу, що догасав, здіймалися все нижче, спадали все прямовісніше.

— Ой, панночко, — за спиною високої Ганнусі згорблена від страху Мокрина здавалась іще нижчою, — ой, панночко, найстарший прийшов їхній.

— Чий найстарший?

— Та повстанців.

В світлі свічки був змучений, високий, очі йому позападали. І ввесь у пилюзі — видко конем гнав.

— Тільки ви, панночко, — усміхнувся — не давайте знаку нікому, що я тут, бо буде погано. А я тут під партою в клясі спатиму, біля вікна.