Максим повів на Вербіжне, — дасть знати, як треба буде. А троє моїх хлопців у садку в вас будуть, чуєте, панночко?
— Та я б вам води може з дороги, чаю?…
— Ми води не пємо, ми — тільки горілку, панночко — сміється високий, чорний.
— Та вмитись, напитись…
— Ми тільки горілку пємо… сміється і раптом падає і вже спить коло вікна. Змучений такий?
Підійшла.
Дихав рівно. Ніс гострий, брови чорні. Прийшла, нагнулась — плями на рукаві мокрі ще.
Влетів, як птах, і заснув, як птах, у придорожнє дерево, пазурами впиваючись.
Часи такі були незвичайні: дід на нічліг проситься — не приймеш, на другий день сама хата горить;
немовля десь народилось велике, товарячим голосом кричить і кров пє;
труна Росею — річкою пливла, — хотіли одчинить — не дається. А на труні написано „ця труна пливе до мого сина“. Стрілив комуніст у неї, а з труни — кров;
у Пісківчан фіґура поновилася таки на кладовиську, зразу ніби посивіла, а потім стала золота; і голова, і пояс, і янголи. І впали тоді Пісківчане на коліна у сніг, у грязь, і став один читать акафист, а тоді всі із великим криком до нього:
— Хрести нам дітей, хрести нам дітей, — ми вже віримо що є Бог.
