Сторінка:Юрій Липа. Кіннотчик та інші оповіданні (1946).djvu/54

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
„От-че наш і-же є-си на не-бе-…

І відійшла набік, утікла сільрада — і скрізь Отче Наш, великий гучний, між небом і землею пішов. За ним земля людьми задвигоніла.

І тримала себе Ганнуся за ніжки, і очі заплющила, щоб не піти за людьми.

А розплющивши очі, побачила під своїми ногами бурхливу Рось каламутну. Брудні хвилі владно, борзо несли крижини. Тільки збоку десь при березі, ще була мала крижина. Поволі обертаючись довкола власної осі, здригалася од близької перестрибної течії, здригалась при самісенькій рвучкій глибокій повені.

III.

Довкола школи цвіли акації. Цього літа якось інакше. Обвішені рясно кетяхами, стовпами пахощів поставали й курилися. З цвіту якби хтось казав „Ганнусю“! — але ні, не казав! Бо колиб сказав — панна тендітна вискочилаб із вікна, босоніж побіглаб. І в місяцю коси її заполовілиб. Так Ганнуся бачила сама в собі. Мовчала й берегла міцно, як крадене, небезпечне й живе.

А тут прийшло повстання сел. Здригнулась цвітуча стіна довкола покололася, поламалася і от скрізь обважнілі кетяхи зовсім близько рипали, поблискуючи обіддями, колеса возів. Там сиділи згорблені люде з обрізаними на колінах. І потім зіскакували на рівні ноги, виростали, оточували все довкола, — вони, ДОБРОДІЇ.

А ще Россю вдень і вночі плили високі шибениці на сплавах, плили одна по другій, здригаючись, похитуючись. Їх відпихали від кожного бе-