рега. Вони плили через усю Україну, аж до Чорного моря. І коли шуліки злітали з повішених, там чорніли глибокі доли лиця, оберталось роздзьобане тіло, і на грудях баламкалися дощинки — написи з ортоґрафічними помилками — „большовики, не вертайтесь на Україну“, — або „це висить комісар Н. Н.“.
Той — найстарший — приходить на коротко. Згорблений і високий, ніс гострий, погляд насмішкуватий,
— Це я вам, панночко, — усміхається й дає щось.
Шоколяда.
— Дякую.
Смак шоколяди теплий, мовби трохи солоний мовби кров. Смак, мовби з запахом акацій, із чиїмсь насмішкуватим поглядом, і коливанням важких шибениць на Росі.
— А швидко, панночко, я поїду. Максим уже за Білокозинцями, панночко. А ми ж, панночко, нарід легкий, летючий.
І знов смішок, — брови чорні, зуби білі виблискують. Вийшов швидко, не оглядаючись. Вибіг.
Певне все — на коні, все — в тривозі.
Вони, ці люде, мабуть так і беруть жіноче життя, впоперек сідла перед собою кидають і тулять до себе, не усміхаючись, і говорять, не милуючи. Вони, ці люде, їдуть, а очі в них тривожні. Тільки раптом ізблідне такий, раптом похилиться, і випаде із стремен і впаде десь у степу, а кінь понесе жіноче життя, що впоперек сідла висить, понесе все далі, все далі…
