Бабуся Корецька глухенькі, і очі їм вицвіли, і память їхня гіршає, а все до світу усміхаються. Хоч і восьмий десяток на спині, і чорний чепець голову облягає.
Сьогодня вечір за вікном блакитний. Сіла паніматка коло старого жовтого пяніна. Знає лишень один вальс, але старий — „Радість і Любов“.
Сьогодняшнього вечора Ганнуся уже все про високого, чорного знає. І Політехника, і Київ, і Благовіщенська вулиця. Знає, де була його ґімназія. Вона усміхається, а він дивиться на неї.
Він устає і просить її до вальса.
— Радість і Любов. —
Паніматка іншого не знає. Старечі пальці згинаються невміло, як дитячі, — очі виноловілі усміхаються.
Так, так вона знає, що це дуже старий вальс. Вона знає і про що говорять ці двоє.
Вони, ці двоє говорять певне про те саме, що всі говорили за бабусіних часів.
— Радість і Любов. —
І старечі пальні пролітають пожовклими клавішами невміло і охоче.
Ганнуся лежачи в ліжку думає ще до такту вальса. Це не думки, це вальс, пливке золото і запах…
Всі вже сплять.
Лишень хто то ходить по горищі?
Потихеньку. Невже Мокрина?
— Мокрино?
