Юрій Отрошенко
Шагане ти моя, Шагане!
Там, на півночі, — дівчина гожа.
Фантастично — з тобою так схожа!..
Може, — згадує, — любить — мене...
Шагане ти моя, Шагане.
Не дивись мені в очі з докором,
Я у соромі сам визнаю,
Що люблю твою ніжну покору
І п'янку легковажність твою.
Просто, я не від тебе без тями,
Ти — відлуння, жаданого — тінь.
Мрія — іншу тримає між нами,
Очі в неї — блакить, глибочінь!..
Зневажаю тебе і... кохаю!..
Й ладен визнати, заприсягтись:
Не було аби пекла і раю
Їх придумали б люди колись!..
...Іду́ я здича́вілим са́дом,
Цвіте́, аж буя́є бузок.
Стріча́є роса зорепа́дом,
А тин — задививсь у ставок.
Коли́сь, біля хві́ртки ото́ї,
Я — милу зустрів і мені
Коха́на із при́мхи не́злої,
Промо́вила ла́гідне: “Ні!..”
Дале́кі мої ідеали!..
Той час у душі не́ зга́с.
Ми в юні роки́ всі коха́ли,
А о́тже —
Коха́ли і на́с.
