І був ранок, і був вечір, — нашого відпочивальника день відпочинку другий.
Але в кожного, хто користується з тарифної відпустки, є свої вороги, одверті й таємні. І вкрилося небо хмарами, засвистів вітер, до 9 балів піднявся, і загув, наче тисяча чортів:
— Га-га-га! „Добре“? Ось тобі покажу „добре“? Ось я тобі… Га-га-га! Улю-лю! Тю!..
Затюкав вітер бідного громадянина, що хотів відпочити від усього, від чого лікарі завжди приписують відпочивати.
Захитало „Франца Мерінґа“, бо це була славетна Тарханкутська протока поміж Одесою та Євпаторією, — той самий Тарханкут, де завжди пасажири залишають за бортом значну частину своїх антрекотів та свинячих „одбивних“ і де водиться сладка кефаль, паламіда й камбала, — паразитична рибина, що людськими стражданнями в цих місцях тільки й годується.
Море жертов просить…
Підійшов і наш громадянин до борту, подивився мутними очима вниз і, мабуть, розгнівавшись на море, затремтів, стиснув кулаки, позеленів, і, — „так на ж тобі“! — від усього обуреного серця… Приєднав свій голос протесту до голосу решти пасажирів.
І після цього він трохи не рачки поліз до каюти пароплавного лікаря попросити чогось, щоб заспокоїти серце.
