Потім було побачення двох міністрів.
Один був високий, худий і хорий на подагру.
Другий був маленький, круглий та гладкий і хорий на водянку.
Обидва були мовчазні, спокійні і поважні. І обидва були лисі. В глянцеві їхніх лисин не раз уже відбивалися електро-лямпочки конференцій та комісій роззброєнь.
Обом до несхочу обридли комісії та побачення. Але обидва знали, що так треба робити. Міністри — завжди слухняна публіка, коли їм наказують не-міністри, що фабрикують уряди.
І знали вони, що Швайцарія — маленька країна, де виробляють сир, і годинники, що, окрім сиру та годинників, невідомо що вона робила б, колиб не було конференції роззброєння. Од цих конференцій та комісій багатіють хазяї швайцарських готелів, — вони в душі миролюбці, — і вони дуже образилися б, коли не було б балачок про роззброєння.
Побачення двох міністрів, як і треба було сподіватись, було стримане, спокійне і цілком діловите.
Спочатку льокаї готелю підготували в одній із найфешенебельніших кімнат стіл, а на столі, як і обіцяно, стояло вино марки вдови „Кліко“ і свіжі окландські устриці.
