— Я зриваю? Та знаєте, чи ви там будете ліквідувати, чи ні чиюсь неписьменність, а я вже добровільно працюю на лікнепівському фронті без усякого спонукання та без вашої реєстрації.
Бачу, не вірять мені. Всміхаються тенденційно.
— Ви свою, — кажу, — оцю тенденцію геть киньте, а те, що я справді ліквідатор і з власної охоти вже давно ліквідую, то спитайте в кого хочете.
— А в скількох же осіб, — питають мене, — ви зліквідували неписьменність?
— У скількох? А в трьох…
— Добре, — кажуть, — приведіть нам цих осіб, хай ствердять.
— З охотою, — кажу, — з охотою. Самі побачите — без реєстрації, хоч і на літеру „С“. Коли вам їх привести?
— Та хоч і завтра.
Другого дня беру своїх трьох дітей та веду до районового лікнепівського пункту.
— Ось, — кажу, — вам три особи.
Ті здивовано позирають.
— Що це за діти? — питають. Де ви їх підчепили?
— А мої. Мої діти й є… Олю, — звертаюсь я до найменшої, що має тільки 8 років, — Олю розкажи дяді, чи торік ти вміла писати-читати?
— Ні, дядечку, не вміла, — пищить моя Оля чесно.
— А тепер умієш? — питаю дочку далі.
