Може, коли б не оця моя короткозорість, — я б і досі залишився такий, як був: носив би жінкам квіти, не залишав би й хвилину ні в чому неповинного місяця на небі, щоб не зідхати на нього й може, — хто зна, — може б докотився до того, що й сонети почав би писати.
Але мене врятувала моя короткозорість, від цього інтелектуального самогубства. Тепер — е, ні! Коли я купую квіти, то лише для того, щоб поповнити гербаріюм мого тезки Юрка, якому щойно минуло шість років, або-ж стромляю в пляшку з-під березівської води для власної насолоди.
Місяць на небі помічаю здебільшого тоді, коли на вулицях немае електрики. Коли, побачивши місяць, зідхаю, то зовсім не через якісь любовні муки, — зідхаю я цілком на адресу комгоспу.
А сонети… Коли людина купує квіти лише з ботанічних міркувань, а місяцем цікавиться суто-емпірично та комунально, то на якого бісового батька йому потрібні вірші.
