Франція, Росія. Треба було-б згадати й Україну, але вона в особі так званих неокласиків наших днів відсвічує полярним світом римського мистецтва).
Античне мистецтво, антична культура від століття до століття, з епохи до епохи жила в свідомості культурного людства, як колосальна традиція, що приймалась без жодного контролю й критики, як канон, чи як непорушна, застигла у віковій славі, нормативна, геніями стверджена й освячена, мистецька категорія.
Загалом, шлях до «блискучої й незрівняної» Елади уторовано віками людської цивилізації.
Але кожна історична епоха, черпаючи для себе з античної культури зразки, думки й почуття, шукаючи в ній для себе аналогій, кінець-кінцем, у своїй, так мовити «античній експанзії», — виходила із соціяльно-економичних передумов, із своїх життьових інтересів. У міру-ж того, як людство ставало на вищі щаблі історичного розвитку, величезного поскладнішання економичного процесу, прискореного розвитком техніки, класової диференціяції і класової боротьби, — перед ним вставали нові перспективи, завдання і цілі у кожній галузі життя, а так само і в культурі. Антична класика втрачала своє значіння. Попередні стадії історичного процесу геть до кінця вичерпали її патос, динаміку її, — акумулізованої в найвищих зразках мистецтва, — життьової енергії, її форми, її гармонію, філософію, її глибочезний тонус битія.
Вона перестала бути фактором розвитку, а тільки стала об'єктом вивчення в кабінетах учених, зробилась символом прекрасного минулого, стала перед очі людства, як чудесний і глибокий досвід, що в ньому відбились і навіки застигли думки, почуття, страждання, радощі і творчі вершини античного суспільства, античної історії.
Нові епохи не можуть найти в античній культурі
