адекватною виразу своїй соціяльній, політичній, філософській і мистецькій свідомості, не можуть нічого взяти звідти в свою соціяльну механіку, не можуть увійти в живий звязок з нею, бо-ж історичний процес не тільки останніх десятиліть, а й навіть останнього століття виявляє себе в безкінечно складніших формах, нечувано поширюючи межі життя, витончуюючи й збагачуючи пснхику, у ньому стільки переплітається і діє економично-громадських причин і імпульсів, що не може бути й мови про будь-яку аналогію з античною добою.
Слід тут ще сказати, що як-би не була остання позначена високою мистецькою культурою, не може вона все-ж таки без кінця оплоднюватися в нових епохах, в тих, де закони історичного розвитку концентрується в протилежних супроти античної доби соціяльно-економичних, політичних і культурних планах.
Ще з більшим правом треба це сказати про добу диктатури пролетаріяту. Бо-ж нічогісенько спільного не має вона з античним світом, — не тільки абсолютно, а й відносно: ні в економиці, ні в соціяльній структурі, ні в відчуваннях часу й простору, ні в загальному, так мовити, космичному тонусі. Доба диктатури пролетаріяту з кожного погляду є незмірно вищий і одмінций етап, він — Гімалаї людського удосконалення й поглиблення, — розмірно до античности.
І через те всяка форма апологетики античної культури, взагалі, свідчить тільки за поверхове розуміння історичного процесу і за втрату будь-яких перспектив.
Ще з більшим притиском слід акцентувати цей висновок тоді, коли згадана апологетика, позбавляючись всяких елементів історизму, переноситься в сьогоднішню дійсність в імперативній формуліровці, цеб-то, коли античне мистецтво теоретично обгрунтовуєть-
