ся, як необхідний і складовий чинник для пролетарського мистецтва.
Дозволимо собі тут, — на доказ нашого твердження, — навести думку з високо-авторитетного джерела: …«религия, философия, искусство и т. п. это лишь идеологическое отражение зкономического базиса данной эпохи, изменяющееся параллельно с ним. Для тех, кто стоит на такой научной точке зрения, всякая форма исторической апологетики, раз навсегда устраняется, так как они необходимо приходят к тому заключению, что в истории скрыт незримо более глубокий смысл, чем то признавалось и признается еще всеми апологетиками. Для них (що стоять на науковій точці погляду, Я. С.) совершенно ясно: хотя каждая историческая эпоха и «разумна» в смысле гегелевской диалектики, однако, лишь постольку, поскольку она представляет собой не больше, как станцию на пути к ближайшей цели. Из того же, что всякое развитие приводит к более сложным и потому более высоким жизненным явлениям, следует далее, что высшее иногда не достигается в настоящем, оно всегда не позади нас, а впереди» (Е. Фукс «Естественная история искусств», ст. 78).
Хвильовий же в своїй теорії як раз стоїть на погляді такої апологетики, та ще й формульованої різко-категорично.
Ось його концепція пролетарського мистецтва:
«Азіятський ренесанс — це епоха европейського відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне греко-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неокласицизм. Для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіятського ренесансу». («Камо грядеши», ст. 61).
