Так тільки, а не инакше може стояти справа з одною із складових частин азіятського ренесансу», чи пролетарського мистецтва, — грецьким мистецтвом.
Залишається нам висвітлити ще римське мистецтво, що його так уподобали наші українські неокласики, або вірніше, на нашу думку — «класицисти», і що його гаряче рекомендує Хвильовий.
У великій мірі те, що сказано про грецьке мистецтво, можна прикласти й до римського.
Та коли ми пильніше поглянемо, — побачимо, що питання з римським мистецтвом набирає ще більшого значіння, більшої гостроти і що про нього слід дійти до категоричних негативних висновків.
Грецьке мистецтво і римське — ні з якого погляду не рівноцінні явища.
І коли грецьке мистецтво — незвичайно органичне, що відбиває з потужною силою суть своєї епохи, і через те «обладает для нас вечной прелестью, как никогда не повторяющаяся ступень», і через те «в известном смысле сохраняет значение нормы», — то римське не може мати для нас ні цієї «прелести», ні цієї «норми», бо в ньому найменше елементів органичности й суцільности, бо воно навіть у найкращих своїх зразках — є копія грецького, є результат ретельного наслідування останнього. У слабших зразках — римське мистецтво виявляє вже дух безсилого епігонства. Шпенглер, напр., кажучи про тенденції занепаду европейського (буржуазного, звісно) мистецтва наших часів і порівнюючи його з першою стадією елінизму (в 350 до 150 р. перед Р. X.) між иншим говорить таке.
«Искусство выродится в искусство копирования и присваивания. Так поступал Рамзес, когда он приказывал вытравлять надписи своих предшественников на возведенных ими строениях, так действовал и Константин.... к з тому же прибегали и римляне, начавшие
