багато черпав собі творчої енергії з скарбниці античної культури. Що це явище — випадкове? Ні, історично обумовлене. В історії взагалі, і в історії мистецтва не буває випадковостей.
От що з цього приводу говорить Фукс:
«Ренесанс, как известно, возвращался к древности… Такое возвращение представляется вполне естественным… Экономический базис был в обе эти эпохи одинаковый, с той лишь разницей, что в ренесансе он находился на более высокой ступени развития. И та и другая эпохи базировались на товарном обмене. Устремляясь к древности, ренесанс заимствовал тем самым формы мышления и чувствования, развившиеся на почве одних и тех же экономических предпосылок. И поэтому-то также и в искусстве, и в науке психика сама собой возвращалась к античному миру» («Естественна история искусств», ст. 119-120).
Трохи вище і з цього-ж самого приводу Фукс ще зауважує:
«Идеи, возникшие в прежних общественных состояниях, могут оказывать тормозящее или, наоборот, благоприятное влияние на последующие состояния, смотря по тому, затрудняют ли они познания новых тенденций, или же дают готовые и пригодные формулы для разрешения связанных с ними проблем».
Тільки в такій, а не иншій науковій формуліровці можемо ми правильно зрозуміти проблему що-до регенерації минулих художніх епох, а зокрема і особливо — римського мистецтва. Годі тут спиратись на суб’єктивні смаки й уподобання. Тим паче, що й вони пояснюються соціологічно.
Хвильовий, виступаючи апологетом римського мистецтва, — висуває лише голе гасло, нічим не доведене твердження. Зеров намагається підійти до ціієї-ж справи більш серйозно. Ось як він обгрунтовує:
