моніялу, урочистою патетикою і вітієватою кучерявістю.
Чи можна уявити собі, що-б на розмір, як оцєй:
„Вот Тибул и тебя за Виргилием вслед без пощады,
В юных летах прогнала смерть к Елисейским полям,
Что-б не оплакивал в елегиях страсти мучений
Или могучим стихом войны царей воспевал“ —
написати поему, скажемо, на тему революційної боротьби, чи на тему громадської й особистої лірики.
Наша жива й нервова мова сучасности, безмірно матеріялізована індустріялізацією життя, ритмично і образово збагачена технікою і бурхливим темпом соціяльного процесу, — органічно не може прийняти мертвотного стилю римської класики. А коли, супроти будь-якої логіки спати на такий шлях, це означало-б піти свідомо на гвалтування і самогубство.
Тут можна висловитись ще влучними словами метафізика Шпенглера:
«Догорание пустых унаследованных, в архаистическом или электическом духе оживляемых форм, приводит к логическому концу. Насильственно выдвигаемые на сцену «стили» и экзотические заимствования должны заменить недостаток в судьбе. в внутренней неизбежности» (О. Шпенглер и его взгляды на искусство, ст. 69).
Слова ці було сказано з приводу наслідування «вялого старческого класицизма» в елінистичних містах і в Візантії 900 року. Якою-ж трагичною правдою звучали-б ці слова розмірно до нашої доби, особливо тоді, коли-б вона пішла шляхом, що його обстоює Хвильовий.
Були такі епохи, що наслідували і відновляли у себе класику. Про одну з них згадує Шпенглер. Але ми маємо приклади з новіших ближчих до нас часів, приміром — французьку псевдокласику.
