Чи цей останній факт — «слепая игра случая», чи він історично обумовлений? Xто-ж не знає захоплення французької аристократії античним світом, її героями, її мистецтвом є результат історичної закономірности?
Французька псевдо-класика бурно розцвіла при дворі королів Людовиків XIV, XV і ХVІ. Довші часи вона була виключно мистецтвом французького феодального папства. Це мистецтво стало апаратом виразу і організації аристократичних смаків, ідеології, ідеалів і т. п.. Псевдо-класика — точний портрет французьких можновладців
Чому саме так сталось? А тому, по-перше, що мистецтво й література, як відомо, є могутній засіб возвеличування і відмежування пануючої верстви (цього, звісно, не можна прикласти до пролетаріяту, бо він стає господарем «на хвилинку», — в історичному маштабі. — для того тільки, щоб знищити класове суспільство). Де-ж могла найти гідних себе зразків і прикладів французька аристократія? Тільки в тій мистецькій добі, що її створено творчими зусиллями аналогічного класу. Передовсім, в римській історії і мистцеві золотого віку.
Звідси, як раз французька аристократія черпала моделі для своїх пишних, напудрованих портретів, звідци Корнель і Расін, творці псевдо-класнчної трагедії брали своїх героїв-королів і осіб високого роду, чи осіб уславлених за античних часів героїчними звитягами. Феодальне панство шалено плескало в долоні, слухаючи ці трагедії, бо впізнавало в них самих себе, свої пристрасти, свою велич, свою зверхність, свою, одмінну від плебсу, блискучу й радісну долю. Не дурно-ж улесливі історики й сучасники Людовика XIV дорівнювали його до «божественного» Августа.
По-друге, через те, що французька аристократія
