Бо, як же инакше може бути? І все це якось треба склеїти з принципом безкласовости пролетарського мистецтва, з «моральною температурою», — за виразом Тена, — нашого суспільства, з його матеріялістичним революційним світоглядом
Отут-то логіка історії й починає кричати, обороняючи свої права.
Які-ж ще аргументи за можуть виставити апологети римського мистецтва? Ніяких.
Ах, пак ще є один:
Нам скажуть — ви вульгаризуєте марксизм (цим жупелом часто оперують тоді, коли чого небудь грунтовно не можуть довести), схематизуючи свою аргументацію і припасовуючи її тільки до прикладу захоплення аристократично-феодальних суспільств античною культурою. Хіба-ж, мовляв, революційна буржуазія Франції XVIII ст. не шукала в античній класиці імпульсів для своєї творчости.
Правильно! Французька буржуазія, запалена «жаждой ненависти и справедливости», одного часу «заказывала свой собственный портрет» в грецькій і римській історії, а так само і мистецтві. Але чому це сталось?
На це прекрасно відповідає Плеханов:
«Противники старого порядка чувствовали потребность в героизме, сознавали необходимость развития в третьем сословии гражданской добродетели. Где можно было тогда найти образцы такой добродетели? Там-же, где прежде искали образцов литературного вкуса: в античном мире» (там-же, ст. 112).
Значить, буржуазії бракувало того героїзму, що так був потрібній їй для боротьби з феодалізмом. Звертаючись до античної історії і античного мистецтва, вона переслідувала цілі політичної боротьби: підогрівала мистецтвом свій ентузіязм, свою «жажду ненависти и справедливости».
