Та чи це довго тяглось? Хай тут знов відповідає Плеханов: «классическая трагедия продолжала жить вплоть до той поды, когда французская буржуазия окончательно восторжествовала над защитниками старого порядка и когда увлечение республиканскими героями, (як бачимо, буржуазія захоплювалась тими античними історичними подіями і тим античним мистецтвом, що відповідало її становищу й чуттям, — а не віком Гомера чи Августа., Я С.)., древности утратило для нее всякое общественное значение». (Там-же, ст. 113).
А далі, що трапилось? А далі буржуазія повернулась до своєї, — на якийсь час занедбаної, — буржуазної драми, буржуазного мистецтва.
Як відомо, художник Давид, яскравий і патетичний ідеолог революційної буржуазії, був гарячим оборонцем класицизму. Він, як свідчить Плеханов, у великій мірі затримав упадок його на довший час, відхиливши тим самим розвиток буржуазного мистецства від нормального шляху. Оцінюючи цей факт, Плеханов заявляє: «пример Давида лучше всего подсказывает, что французский класицизм конца восемнадцатого столетия был консервативен или если хотите, реакционен» (Там-же. ст. 119).
Та й сама буржуазія точнісенько гак оцінювала класицизм: «Он стал казаться ей холодным, полным условности.. совокупность внешних приемов художественного творчества ни для чего теперь не нужная. странная, неудобная, несоответствовала стремлениям и вкусам, порожденными новыми общественными отношениями» (там-же ст. 121).
Як бачимо і цей останній аргумент ні на крихту не поліпшує становища апологетів римського мистецтва.
Бо справді не черпати-ж пролетаріятові звідти зразків для свого героїзму і для своїх «добродетелей». Пролетаріят має досить свого власного героїзму і коли-б
