рались крізь високі дерева і падали, на вузку дорогу, яка в тім темнім лїсї вила ся, мов гірський потічок. Михась ішов мерщій дальше, оглядаючись поза себе зі страхом. Бо все таки бояв ся розбійників, яких було повно в лїсї і вони напевно не будуть для него так ласкаві, як тамті. По лїсї повзли довжезні вужі і їдовиті змиї, котрих треба було, що крок стеречи ся і виминати, бо могли легко вкусити, а тодї вже нема ратунку від нехибної смерти. Смілий мельник розглядав ся сміло на всї сторони, бо так гарного лїса, як ту, єще нїгде не бачив. А гнїздило ся в тім лїсї велике число прегарних птахів, котрих гарні пера блищали до сонця, як золото і срібло і мінили ся, як дороге камінє в барвах веселки. На пнях старих дерев ріс густий напушистий мох, а на нїм вигрівали ся ріжні звірята, яких Михась в своїм житю нїколи не бачив. Окрім скороногих лань, рогачів з довгими, розгалуженими рогами, блукали по лїсї також величезні жебри, золоторогі тури і величезні і страшні звірі. При стежцї цвили такі великі цвіти, як млинські колеса, а такі гарні і пахучі, що Михась був би радо зістав ся ту, коли б не приневоляла єго инша потреба… Тому ішов скоренько, а по дорозї
