З ким лиш Москва нї воювала, посилала на війну наше козацтво, бо царь все шанував своє власне московське військо. Як Москва йшла на війну, то їй потрібне було не тільки військо. За військом мусїли йти тисячі возів з харчами. Москва провадила війни нашим коштом і нашою кровю, забирала українському народови його працю, ладувала на українські вози й велїла Українцям везти харчі за військом. Ті чумаки та селяне, що своїми возами та своїми волами возили за московським військом харчі, майже всї загибали.
Ось так при Москалях, що в 1735 р. воювали Крим, було 16 тисяч наших селян і чумаків. Наші чумаки перевозили власними возами й волами харчі, баґаж і гармати. Сей похід був дуже нещасливий. Військо дійшло до Камяного Затону, але морози, снїги та всякі хороби нищили військо й худобу. Через те армія вернула зимувати на Україну — на горе Українцїв. Москалї зїли все, що з хлїба чи з худоби їм в руки попало, а обрабований народ загибав з голоду. Але не всїм, що були в Криму, повело ся зайти на Україну, щоб там перезимувати. Москалї навмисне зробили так, що ті Українцї, котрі були при армії, лишили ся позаду й не дістали ся на Україну, щоб там прозимувати. Одним тільки Гетьманцям пропало 12 тисяч коней, — на той час страшно велика сила.
Про отсе лихо співаєть ся в народнїй піснї так:
Сидить пугач на могилї
Та все „пугу“, „пугу“.
— Збирайте ся, чумаченьки,
— Зимовать до Лугу!
Котрі умні та розумні
Та поспішали ся
Та до Лугу прибували,
Тоті в Лузї зимували.
А котрії нерозумні,
Котрим воли отощали,
Тоті в кримськім степу
Марно пропадали.
Лежить чумак між возами,
На важницю схилив ся,
Рученькою лиш правою
За серце вхопив ся.
