Сторінка:Як Москва нищила Україну. На підставі старих українських пісень.djvu/9

Стоїть явір над водою, в воду похилив ся,
Сидить козак у неволї, гірко зажурив ся.
Не хили ся, явороньку, ти ще зелененький,
Не жури ся, козаченьку, ти ще молоденький!
Не рад явір хилити ся, вода корінь миє,
Не рад козак журити ся, так серденько ниє:
— Ой, рад би я не журитись, самі сльози ллють ся,
— Во на мене молодого кайдани кують ся…
— Ходжу-нуджу, ходжу-нуджу, як те сонце в лузї,
— Чи я встану, чи лягаю, то серце все в тузї.“
Летить орел понад море та й, летючи, крикнув:
— „Ой, як тяжко в Московщинї, що я не привикнув!
— Ой, є в мене на Вкраїнї рідненькая мати,
— Вона-ж мене пожалує, як свого дитяти.
— Ой, є в мене на Вкраїнї ріднесенький батько,
— То він мене приголубить, як своє дитятко.
Ой, поїхав в Московщину козак молоденький,
Горіхове сїделечко, ще й кінь вороненький.
Ой, поїхав в Московщину та там і загинув,
Свою рідну Україну навіки покинув.
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
— Будуть пташки прилїтати калиноньку їсти,
— Будуть менї приносити від родоньку вісти.
В недїленьку рано вранцї всї дзвони дзвонили,
То нашого козаченька клали у могилу.
Тешуть явір, тешуть явір, яворину тешуть;
Молодому козакови чорні кудри чешуть.
Тешуть явір, тешуть явір, тешуть яворину
Молодому козакови та й на домовину.
Тешуть явір, тешуть явір та й вже обтесали,
Молодого козаченька на лавцї поклали.
Отаману коня дано, а соцькому зброю,
Щоб позволив поховати, козака з стрільбою.
Несуть його, коня ведуть, кінь головку клонить,
А дївчина за козаком білі ручки ломить.
Ломить вона, ломить з мизинного пальця:
„Нема, нема та й не буде козака-коханця!
„Хилїте ся, густі лози, звідки вітер віє,
„Дивіте ся, гарні очі, звідки милий їде“.
Хилили ся густі лози та й вже перестали,
Дивили ся гарні очі та й плакати стали.
Умер козак, умер козак та й тихая мова;
Лишив ся лиш кінь вороний, золотая зброя.