з очей в якусь нову землю, подальше від України. В тій цїли старшина Чорноморцїв вислала до царицї військового суддю Головатого. Цариця спитала московських панів і ґенералів, де є така ледача земля, котрої не схоче навіть такий неситий пан, що хотїв би і на дні моря виорати поле. Пани сказали, що така земля є під Кавказом, над рікою Кубаню, на півострові Таманї. Пани й ґенерали сказали так: „То самі болота та скелї“. І воздух там заповітрений. Там також небезпечно, бо в горах живуть розбишаки-Черкеси. Туди післати Запорожцїв! Нехай вони повисушують багна, нехай вибють Черкесів або нехай вигинуть від пропасницї. Як вже багна перемінять ся в лани, як через те край стане здоровий, як козаки вже вибють Черкесів, то тодї можна буде й сю землю відобрати від козаків і роздати її московським панам. Козаків можна буде тодї знову кудись дальше перенести. А може навіть не треба буде їх переносити, бо хороба й боротьба з Черкесами так їх винищать, що останки можна буде легко присмирити й запрягти в наше ярмо.“
І цариця рішила ся перенести Чорноморцїв під Кавказ, на Кубань. Так і стало ся. Про отсей перехід в Тамань, над Кубань, Чорноморцї лишили нам таку пісню:
Боже наш, Боже! Боже милостивий!
Що ми родили ся в світї нещасливі!
Служили ми вірно в полї і на морі,
Та зостали ся убогі і босі і голі!
Старали ся ми землю заслужити,
Щоби в вольности нам віку дожити.
Дали нам землю від Днїстра до Богу,
А границею по бендерську дорогу —
Днїстровий й Днїпровий, обидва лимани,
Добувати рибу, справляти жупани.
Прежню землю взяли[1] та й сю відбирають,
А Тамань нам дати тепер обіцяють.
Ми-б пішли й туди, аби нам сказали,
Щоб не загубити козацької слави.
Одначе не всї Чорноморцї пішли на Кубань. Ті, що не хотїли туди йти, втїкли за Дунай до тих Запорожцїв, що були під Турком. Там вони мали й землю й волю. Сї співали инакше нїж ті, що пішли на Кубань:
- ↑ Се є Запороже.
