Шпонька — (ходить по хаті сердито). — Завжди їздите? Тьху! Я тепер на його, собачого сина, й глянути не хочу! Шпонька, каже, свиняча… А, щоб тобі заціпило, ироде!.. А? Я його цілий вік за приятеля вважав… а він, як гадюка та. Тривай, побачимо, хто з нас дворянин? Плюєш на моє дворянство! Плюнуть і тобі межи очі!.. Мій батько, дід, прадід, прапрадід — споконвіку тутешні стовбові… А він хто? — (Ходить) — Який ще з його дворянин? Твій батько пришлець! От що! Я тобі докажу! — (Ходить знов по хаті). — Шпонька… Шпоньку всі знають, кого не спитай!
Горпина. — Здрастуйте, добродію! Чи ще живенькі?
Шпонька. — Здорова була, Горпино! Та так собі, не дуже то… А ти, як ся маєш? Чи ще?..
Горпина. — Та ще, хвалити Бога, живемо, хліб жуємо, та вас згадуємо. Чого це вас, добродію, так довго і в вічі не видати; то було що тижня з приятельом, паном Шилом…
Шпонька — (з запалом). — Який він мені приятель? Ворог лютий, чорт!..
Горпина — (сплеснувши руками) — Що це ви кажете, добродію, на пана Шила? Та ви ж з ним з одної ложки, з одної чарки…
Шпонька. — Було колись, а тепер подай мені його — заріжу, застрелю!
