лудива“! А він: „Мовчи, каже, Шпонька свиняча“! — „Цить, кажу, Шило собаче“! А він мені: „Геть же з моїх санок к бісу! Плентайсь до дому пішки“! „Як? крикнув я, ти хочеш заставити дворянина пішки йти? Та ти хто?! Та я тебе… з начинням“. А він каже: „начхав я на твоє дворянство“! Та по конях! Га? Усі в хуторі знають, що мене з санок спхнуто… Честь мою зачіплено. — (З запалом). — Та я йото в Сібіряку! Я — не я!
Горпина. — Гай, гай! Із за чорт зна-чого, прости Господи, сварку здіймати? За собаку на старости позиватися.
Шпонька. — Що ж я йому коритися буду, чи що? Він мене з санок пхнув, а другий раз і по потилиці зацідить, а я мовчи? Е, ні! Не на того напав!
Горпина. — Мало чого нема; полаялись та й годі, та й помирилися.
Шпонька. — Як би він не чіпав моєї дворянської чести, то б ще нічо… А то ні! Я не пожалую на його грошей!
Горпина. — Люде кажуть: поли вріж, та тікай од позвів, а ви грішми трусите; тільки славу пустите.
Шпонька. — Не можу я попустити чести: на те я дворянин.
Горпина. — Ій Богу тільки сміху наробите, що через зайця глека розбили.
Шпонька. — (Ходить і чуха потилицю; про себе) — Чого доброго, воно тошно будуть сміятись… Так як би ж він не чіпав моєї дворянської чести! — „Начхать, каже, на твоє дворянство!“..
Горпина — (жартливо). — Та годі, годі, паноченьку мій, сердитись; ви ж добрі. От краще
