Потап. — Еге! Піч — то бабська річ, а пляшка — козацька!
Горпина — Та то горенько, що нема ні краплі: я вже чоловіка давно жду з горілкою… от-от буде!
Потап. — Е, кепсько!
Степан. — Погано, Тетяно! Так, значить і погрітися не вдасться?
Горпина. — Та я б радніща, та коли теє… Почекайте, я паляницю внесу та борщу горяченького всиплю. (Вибігає).
Степан. — Молодиця! Та й хороша нівроку! От щастя отому Панасові. Ех, як би на мене.
Потап. — Куди вам, дядьку?
Степан. — Звісно, куди! Знаємо куди!
Потап. — Е-ж, бачить кіт сало, та сили мало.
Степан. — Говори: ще може й тебе за пояса заткнемо, дарма, що сиві! Памятають мене по всіх шляхах: знаємо відкіля підійти. Бували по світах.
Потап. — А вам часами, дядьку, не дався хто в знаки? Не задавали хльору?
Степан. — Мені? Щоб зі мною яка оказія була? Зроду-віку! Та я і з води сухим вилізу, не то що!..
Потап — (підійшов до мисника й переглядає пляшки). — Либонь так?!
Степан. — А ну, й справді, вдарся до скляного Бога: може хоч на чарку пошле нам!
Потап. — Та таки на наше щастя позливаю дещицю!
Степан. — От і добре! А ну, ке сюди! — (підходить жартливо).
