Степан. — Уконтентували: тепер і в дорогу не страшно.
Горпина. — Та куди ви? Одпочиньте ще!
Степан. Е, ні: спізнимось.
Потап. — Тепер у Пилипівку не оглянешся, як і ніч!
Степан. — Ще як поламаємось, то в вас і заночуємо, моя ясочко!
Потап. — Та ви, дядьку, і нарочито мені воза поламаєте? Глядіть!..
Горпина. — Вигадайте ще що!..
Степан. — Дале-бі! А може й отой пан, що ми стріли, поламавсь нарочито? Признавайтесь!
Горпина. — Одчепіться з ним! Який це там пан?
Потап. — А з Чапліївки — пан Шпонька…
Горпина — Невже? А я його оце згадувала…
Степан, — Бач, яка правда: панові й чорти дитину колишуть! Його й згадують, а нашого брата то ні!
Потап. — Захотіли!..
Горпина — (жартівливо). — Иншого згадаєш так, а иншого й инак.
Степан. — О? Ну, прощавайте! А що там слід?
Горпина. — Та що ласка; сіна не брали?
Степан. — Ні. (Дає гроші).
Горпина. — Спасибі. Не минайте ж нашої хати…
Степан. — Та я що дня б завертав, як би ласка. (Підморгує і чухає потилицю). — Га?..
Горпина. — Якої ж вам ще ласки?
Потап. — Такої, як од дядини що-дня! Коли не за чуба, то по потилиці!..
Степан. — Ге-ге! Такої не треба!
