займається майже виключно справами нашої військової, духовної та торговельно-буржуазної кляси. Та це ще річ зрозуміла. Бо тільки ці верстви були тоді освічені і представляли державу, хоч основою її і тоді були широкі народні маси.
Дивніще представляється вже наша історія після княжої доби, коли на сцену виступили ширші народні маси. Сталося це не аж за козаччини, як загально думають, але вже безпосередно після задавлення нашої першої державности. Тільки тут і там з якоїсь папської буллі довідуємося, як наш нарід кріваво й основно протестував проти чужого наїзду, винищуючи до тла нпр. костели наїздників.
А історія козаччини — це просто противорічність з дійсністю! Фактом є, що тоді український нарід (вже на півтора століття перед француською революцією) підняв великий, десятками літ тріваючий, рух в імя оборони прав людини. І мимо цего майже вся історія козаччини зводиться у нас знов до історії одної воєнної кляси, або — в найкращім разі — до історії народніх відрухів проти невиносимого життя, про яке одначе знаємо лише стільки, що сам народ виспівав нам у своїх піснях. В фосфоричнім світлі цеї нашої минувшини виступає перед нами тільки червоний квіт тих часів, який виріс на ґрунті, забагненім чужими наїздниками. Коріння того крівавого квіту ми не знаємо, як слід…
