пролунав у нічному повітрі. Він пролунав по той бік освітленого вокзальними ліхтарями кола й був, очевидно, демонстрацією з боку когось, що сховався між порожніми вагонами і виладуваним вантажем. Салдати помаширували далі, але здавалось, що їхні кроки стали твердіші; це був, очевидно, єдиний ефект, що його справив на них свист.
Панство на пероні обмінялося багатозначними поглядами.
„Треба признати, що салдати прибули своєчасно“, — проговорив один і всі погодилися з ним. Вийшло так, ніби оцей один голос висловив думки всіх інших.
„Ні, ні…“ — запротестував барон, але в його протесті не відчувалося внутрішнього переконання,
„Ніколи не можна наперед докладно знати, бувають якраз випадки…“, — промовив шеф контори, перебиваючи барона на слові.
„Так, звичайно“, — відповів ухиляючись барон.
Всі явно трималися того самого погляду, і барон не хотів робити заперечень.
Панство попрощалося; хоч і не було що бачити, вони не почували жалю, що зачекали.
Починав накрапати дощ. Барон приєднався до групи гірничих інженерів.
Вони переходили майдан перед вокзалом, коли один із них, що йшов останнім, відповідаючи на запитання, якого барон не зрозумів, промовив:
„Ну, тоді можна заряджений револьвер із зведеним курком залишити лежати на вулиці й уявляти, що ніхто його не торкнеться і він не вистрелить“.
„До чорта, ви знову переборщуєте“, — відповів йому один сердитий голос.
„Я лише тієї думки, що самопалами взагалі не варт озброюватися. Тоді можна було б уникнути нещастя“.
Через тупотіння ніг відповідь не можна було розібрати, але перший промовець відразу ж гостро відповів:
