може, вони мали за свого юнацтва, були вже віддавна мертві, поховані. Від життя вони не вимагали вже більше нічого, крім самого життя. Але цього вони вимагали як свого невід'ємного права. Тепер стояли вони перед питанням, що потребувало швидкої й рішучої відповіді, і як тільки вони отямилися, вони почали міркувати. Та їхнім мозкам бракувало вправи; аджеж вони так довго оберталися в колі, де один день був подібний на один, що вони майже втратили здатність думати над тим, що не стосувалося їхньої власної роботи. Аджеж щодня було те самісіньке: їсти й спати, щоб знову набратися сил; знову вставати, щоб вугілля довбати. Ніколи нічого ж бо іншого. Коли вони одного разу три роки тому застрайкували, їм казали, що їхня робота була патріотичним учинком. Промовець, винайнятий від дирекції копальні, говорив їм, як необачно, нерозумно було розпочати страйк на початку зими, що, безперечно, спричиниться до піднесення ціни на вугілля. Аджеж вони відповідальні за те, що мільйони людей будуть голодувати. Бо ж коли страйк триватиме довго, то через брак вугілля, напевне, стане багато фабрик, і заводів. Промовець настирливо апелював до їхнього патріотичного почуття й заклинав їх іще раз обміркувати наслідки їхньої упертости. „Ми всі зв'язані між собою“, — так закінчив він, — „і коли найменше коліщатко в державному механізмі стане, то й зупиниться вся машина“.
Вони показали себе тоді добрими патріотами і відмовилися від підвищення зарплати, але вперто вимагали краще впорядкувати запобіжне приладдя.
Їм обіцяно все, чого вони вимагали, і вони знову стали до праці.
Та дирекція швидко забула і про їхні вимоги, і про свою обіцянку; тільки машиновий будинок наново пофарбовано. Робітники не розуміли зв'язку подій. Але якесь колюче почуття від часу до часу прокидалося в них, що краще було б залишатися на своєму, ніж дати
