„Де ти живеш?“ — запитав барон хлопця, що доля його звела з ним.
Хлопець недовірливо подивився на елеґантного пана.
„Я ніде не живу“, — відповів він на поновлене запитання. — „Попередню ніч я спав під купою дощок там унизу, коло річки .
Барон кивнув йому йти за ним. В маленькому помешканні, що він перед цим винайняв, люди все ще жужмом купчились на підлозі. Носильники виходили і входили, але ні жінка, ні напівзаснулі діти не стежили за ними. Як тільки хлопець з наказу барона поклав пакунок із хлібом коло жінки, в кучі заворушилось життя. Змарніла рука простяглась і взяла булочку, потім показалась іще одна менша. Кількоро хвилин пізніше почулося жваве жування; хлопець сидів між незнайомих, що до них його привела доля, і помагав їм їсти. Жінка й діти навіть не помічали, що якийсь чужинець бере участь в їхньому обіді.
Барон, переконавшись, що тут йому нема більш чого робити, вийшов і пішов униз велелюдною вулицею. Дощ перестав, починало вітритись. Прояснювалось небо, де-не-де миготіли зорі. На розі одної вулиці барон спостеріг кинутий на нього напівдопитливий, напіввикличний погляд молодої жіночої постаті. До цього, коли баронові запропоновували дешеве вуличне кохання, він завжди проходив мимо; цього разу він зупинився.
Дівчина зараз же підступила до нього. Не встигла вона вимовити й півслова, як барон руба поставив їй запитання:
„Хочете ви змінити вашу професію?“
„Ах так, ти один із тих“, — перебила його дівчина на слові. — „Що ти хочеш помістити мене в якийсь притулок? Я повинна кишенькові хусточки рубити, співати святих пісень і як у в'язниці жити. Ні, красненько дякую“.
„У мене добрі наміри для вас і…“
