і стали задумливіші. Навіть найповерхновнішим глядачам було ясно, що тут вони бачили трагічне явище життя. Обмінювалися боязливими або впертими, співчутливими або загрозливими поглядами. Якась пані середнього віку, гарно зодягнена, засміялась, молода дівчина залилася сльозами. Дехто швиденько пішов геть. Один товстенький панок розтягував свій комірець так старанно, ніби йому загрожував припадок задухи. Але досить швидко обличчя знову засвітилися виразом буденности, а від нового залишилась тільки зацікавленість тим, що більшості здавалось незрозумілим.
Вдови й діти проходили місцем, проти якого стояв барон. Великими сумними очима придивлявся він до цієї безпорадної групи, над головами якої майорив червоний прапор, де, мов гадюки, переплітались чорні смуги.
Бліда, як крейда, жінка середнього віку, що йшла наприкінці останньої ланки, несучи на руках маленьку хирляву дитину, немов зачарована, встромила свій погляд у чорні смуги і не зводила з них очей. Коли вона проходила якраз повз барона, дитина підвела голову від плечей матері і крізь одноманітне шарудіння багатьох ніг продзвеніло найзрозуміліше з-поміж усього, так часто й марно повторюване прохання бідної малої істоти.
Ті, що стояли найближче, почули слова дитини. Барон відчув, ніби його чиясь рука здавила за горло, і він повними грудьми вдихнув повітря. В якомусь привиді, що як іскра блиснув і згас, він почув, як всі тисячі з приголомшеною люттю повторили ці два слова; одночасно в повітрі загрозливо майнула безліч жорстких кулаків. Картина вмить знову зникла, і він глибоко зідхнув. Покищо небезпека ще не була загрозлива, але ж коли всі закричать ці самі слова…
Одна з великих первісних сил, що підтримує людство й примушує його рухатись уперед, заявила про своє право словами, що вихопились із дитячих уст:
„Я голодний“!
