боку, не пускала тих перекладів до друку, хоч залюбки пускала його „Возсоединеніе“, „Царя Наливая“ і навіть українські вірші-памфлєти против Українцїв, пускала тодї, коли українське слово пригноблене і виключене від друкарського станка, не могло навіть підняти ся до протесту. Тай надто сї переклади, основані на хибнім розуміню української мови (Кулїш в остатнїх роках свого житя з ненависти до козацтва, гайдамацтва та загалом мужицтва відцурав ся також живої української людової мови і пробував сконструувати собі, спеціяльно для перекладів, якусь „староруську“, українську з нїби архаічним, а на правду церковним та московським забарвленєм), не можуть задоволити нашого смаку. Навпаки запевненю самого Кулїша про гнучкість тої „старомовної“ мови вона виходить у нього неповертлива, дубово-схолястична, наівна і власне мало здібна до вірного переданя оріґіналу. Добрий показ того, як трактував Кулїш сю мову в своїх перекладах остатньої доби, маємо на „Чайльд Гарольдї“. „Гнучка і богата“ Кулїшева мова не лише не вистарчила на те, щоб передати Байронову поему римованими строфами і відкидаючи рим позбавила Байронів текст половини його краси; їй занадто тїсно було і в Байроновім розмірі і замісь 10-стопового вірша маємо тут скрізь тринацятистоповий, на велику шкоду прецізії та різкости байронівського вислову. Що до лєксики не говоримо нїчого — ми лишили її без зміни і думаємо, що тут Кулїш довів свою теорію „старомовної“ мови до краю. Далї сею дорогою годї вже було йти.
Шануючи працю й імя Кулїша ми по деякім ваганю друкуємо сей переклад, важний не так для сучасної нашої суспільности, якій огнисті Байронові строфи, повні натяків на сучасні йому справи, в значній части будуть незрозумілі, як
