„Я не мав щастя коли небудь показати свою відвагу при подібній нагодї; але я знав одну жінку — се була одна з моїх пациєнток і вже вмерла — що пережила пригоду, заразом загадочну і зворушаючу.
Се була Московка, ґрафиня Мария Баранова. Краса її була ослїпляюча: ніс її був тоненький, усточка як шнурочок, очи сиві, а всюди пробивала ся у неї якась холодна нїжність.
Лїкар лякав ся наглого вибуху грудної недуги і порадив їй поїхати до полудневої Франциї. Одначе вона нї за що в сьвітї не хотїла опускати Петербурга. Остаточно, останньої осени, повідомив лїкар мужа, що його жінка страчена безповоротно, і сей спонукав її сейчас відїхати до Ментони.
Вона мала своє окреме coupé, а послуга її сидїла в окремім возї. В сумнім настрою сидїла коло дверий і глядїла крізь вікно на околицю; чула ся цїлком опущеною, одинокою, мов билина в поли. Муж не любив її і тепер посилав з одного кінця на другий, так як висилають хорого слугу у шпиталь.
На кождій стациї довідував ся льокай Іван, чи її чого не треба. Се був старий слуга, що готов був всякий приказ на слїпо виконати.
Ніч розпростерла свої крила, а поїзд гнав ся повною парою. Роздражнена до крайности, ґрафиня не могла заснути. Нараз прийшло її на думку почислити гроші, які її муж дав в останнїй хвилї. Отворила подорожну мошонку і висипала золото на подолок.
В тій хвилї повіяв холодний продув її в лице. Налякана піднесла голову. Двері отворили ся. Чим скорше кинула ґрафиня свій шаль
