ка, що виходить за нього, засуджує себе самохіть на муку, яка тревати буде до самої смерти! Гай, гай! Знаю я, дивую ся жертвам і пожертвованям, коли вони держать ся в своїх границях, але не жадаю від жінки, щоб вона відказувала ся від радости і мрій для заспокоєня подиву ґалєриї. Коли чую удари сих моїх деревляних ніг та куль о поміст за кождим своїм кроком, мене огортає така розпука, що я слугу свого задавити готов. Не вже-ж ви думаєте, що від жінки можна приймити охоту зносити се, що нам самим зносити не в силу? І чи ви гадаєте, що мої ноги гарні?
Замовк. Що йому відповісти? Говорив правду. Чи-ж я міг докоряти її, погорджувати нею, або в загалї стояти при тім, що вона не мала правди? Нї. А все таки ся розвязка, згідна з справедливостию, з правдою і можливостию, не заспокоювала моєї поетичної вдачі.. Се геройське калїцтво вимагало якогось високого пожертвованя; а сего як раз хибувало: от вам і гірке розчарованє.
Я вихопив ся з питанєм:
— Чи у панї де Флєрель є дїти?
— Є, дочка і два хлопцї. Се для них ті забавки везу. Її чоловік і вона сама дуже для мене добрі.
Поїзд вийшов з тунелїв, наблизив ся до стациї, затримав ся.
Я хотїв подати руку і помогти калїцї офіцирови, коли крізь відчинені дверцята просунула ся пара рук готових його обіймати.
— Добрий день, друже Ревалїєр!
— А, здоров був, Флєрель!
За чоловіком стояла жінка, з усьмішкою на устах, проміниста і гарна ще; пальцями
