заки узяли ся серіознїйше до виконання сього проєкту, але власне тодї настав вік королевої Єлисавети, що в нїм розвинув ся сильнїйший рух на тім полї.
На рр. 1576—1578, припадають три подорожі Фробішра (Frobisher), з якими вязали ся радісні надїї його земляків також тому, що він відкрив зараз із початку „північно-західну руду“; її мали зразу за дуже богату в золото, але в дїйсности се металь без великої вартости. Не маючи доброї мапи та впрочім не цїлком спосібний до полярної плавби думав Фробішер, що в другій своїй їздї відкрив уже раз той пошукуваний переїзд, але в дїйсности був се лиш залив, що глибше врізує ся в сушу, знаний нинї сундом Фробішра. „Meta incognita“ (незнана кінчина) віддїляє той сунд від пізнїйше названого Гедзенського (Hudson) проливу; правда, туди вплили теж Анґлїйцї, але не пізнали його на цїлім обширі. З так шумно заповіданої „Маґелянової дороги на півночи“ не вийшло на разї нїчого.
Однак бритийська підприємчива вдача не заспокоїла ся. Богатий купець Уілїям Зендерзн (Saunderson) заснував товариство в цїли знайдення та використання нової дороги до Індії, і здавало ся, що Джон Девіс (Davis) був тою людиною, якої вимагали обставини. Девіс виплив у червнї 1585 р. з Дартмету, переплив попри Ґренляндію, хоч її не пізнав, і поплив далї на поперек широкого проливу, званого його іменем, між краєм „Land of Desolation“, який відкрив, і Північною Америкою, до берега Кемберлєнду, який оглянув майже аж до підбігунового кола. Певних даних про істнованнє такої дороги з собою не привіз був однак до дому. Та Девіс був сеї неконечно хибної гадки, що цїла північна часть Америки є лиш, здаєть ся, громадою віддїлених островів. Четверта проба Фробішра в 1586 р. не причинила ся до розвязання
