стежкою, я увійшов у найнезвичайнїйшу ґотицьку будівлю, побудовану для Бога на земли, простору наче місто, повну низьких саль, придавлених склепінями й високими ґалєріями, піддержуваними стрункими кольонками. Я увійшов у сю великаньську, ґранїтову цяцю, легоньку наче коронка, покриту вежами, тонкими дзвіничками, до котрих ведуть круті сходи і котрі висувають в небо — синє в день а чорне в ночи свої дивні верхи покриті хімерами, чортами, фантастичними звірами, монструальними цьвітами і получені з собою тонкими, прикрашеними луками.
Коли я вийшов на верх, я сказав до монаха, що менї товаришив: „Отче, вам тут, мабуть, дуже добре!“
Він відповів: „Тут сильні вітри, пане“; і ми стали балакати, дивлячись на море, що припливало сунучись по піску і покриваючи його сталевим панцирем.
І монах розповідав менї історії, старі місцеві історії, лєґенди, все лєґенди.
Одна з них дуже мене застановила. Місцеві люде, з сеї гори, розказують, що в пісках чути в ночи говоренє, що чути також блеянє двох кіз одної сильне, другої слабе. Недовірки доказують, що се крики морських птахів, що подібні то до блеяня, то до людського голосїня; але зацофані грішники присягають, що на пісчаних валах поміж припливом і відпливом моря довкола маленького місточка киненого так далеко від сьвіта здибали старого пастуха, котрого голови покритої плащем нїколи не видно, і котрого ведуть, йдучи попереду козел в видї чоловіка і коза в видї жінки, обоє з довгим білим волосєм, і говорять без
