провідника, що був все рухливий і любив вставати рано.
Він посьнїдав поволи з Самом, що також проводив днї і ночи на спаню перед огнищем; опісля йому стало сумно та страшно самоти і захотїлось заграти конче у щоденну партію карт, так якби се була якась непоборима привичка.
Він отже вийшов на зустріч свойому товаришеви, що мав вернути о четвертій годинї. Сьнїг зарівнав був глубоку долину та прогалини, засипав оба озера, зарівнав скали, так що поміж величезними верхами утворила ся наче великанська та форемна кадь замерзла й біла, що аж осьлїпляло.
Вже три недїлї Ульріх не ходив на край пропасти, відки бачив село. Він схотїв зайти там перше нїж лїзти на згіря, що вели до Вільдштрубеля. Льоеш було тепер також під сьнїгом і домів його, загорнених у се біле покривало, не можна було розпізнати. Опісля звертаючи на право Ульріх дійшов до лємернського ледівця. Він ішов великим кроком гірняка, постукуючи по замерзлім, як камінь сьнїгу своєю закованою палицею. І своїм проникливим оком він шукав чорного рухомого пункту далеко на сїй безмежній рівнинї.
Коли він дійшов до краю ледівця, задержав ся, запитуючи себе, чи старий пішов доброю дорогою; опісля зачав знов іти вздовш моренів прискореним і трохи неспокійним кроком.
День клонив ся до заходу; сьнїги порожевіли; сухий і зимний вітер дув раптовно по їх хрустальнїй поверхнї. Ульріх гукнув острим і протяглим голосом. Голос пішов у сю мертву
