тувати помершій її історію, всї її сердечні спогади. А урядник, спертий на ліжку слухав, вдивившись в маму. І нерухомий труп виглядав щасливим.
Сестра Евлялїя перервала нагло і сказала: „Треба їх вложити їй до гробу, зробити їй з того всего покривало, поховати з нею разом“. І вона взяла другий пакет, де не було написано нїякого слова поясненя. І вона почала піднесеним голосом: „Моя найдорожша, я люблю тебе так, що трачу голову. Від вчера я страждаю, наче окаянний, палений згадкою про тебе. Я чую ще твої губи на моїх, твої очи на моїх очах, твоє тїло поруч зі мною. Я люблю тебе, люблю! Я дурію через тебе. Мої обійми вітворяють ся і я рвусь до тебе палений незмірним бажанєм пригорнути тебе знов. Цїле моє єство тебе клаче, тебе бажає. На моїх губах лишив ся ще смак твоїх поцїлунків“…
Урядник піднїс ся; монахиня перервала; він вирвав їй з рук лист, шукав підпису. Не було нїякого, тільки під словами: „Той, що тебе убожає“ імя: „Анрі“. Їх батько називав ся Рене. Отже се не був він. Раптовним рухом син перебурив пакет з листами, взяв иньший і прочитав; „Я не можу вже обійтись без твоїх ласк“… І стоячи, грізний, як у своїм трибуналї, він дививсь на помершу зимним поглядом. Монахиня, випростована, наче статуя, з останками слїз в кутах очей дивилась уважно на брата і ждала.
Він перейшов ся по хатї повільним кроком, станув коло вікна і вдивляючись непевним оком в ніч, думав.
