хвили з'явить ся знов мій син! — Мій син! — мій син! — Чи він вмер? Чи він жиє? Де він укриває ся? Може там, за морем, в якімсь далекім краю, котрого назви я навіть не знаю! Чи думає він про мене? Ох, якби він знав! Які то дїти без серця! Чи зрозумів він на які страшні муки він мене засудив; у яку роспуку, у які тортури він кинув мене живу і ще молоду на цїле житє аж до останнїх хвиль, мене, свою матїр, що його любила цїлою силою материнської любови. Яке се страшне, правда?
„Ви йому, пане, те все скажете, повторите йому мої останнї слова:
— „Моя дитино, моя найдорожша дитино, не будь такого твердого серця для бідних сотворінь. Житє само вже досить тяжке і брутальне! Дорогий сину, подумай, яке було житє твоєї матери, твоєї бідної матери, від того дня, коли ти її покинув. Дорогий, сину, вибач їй і люби її тепер, коли вона вже не жив, бо вона перетерпіла найстрашнїйшу покуту“.
Вона дихала важко, дріжучи, начеб говорила до свого сина, що стоїть коло неї. Опісля додала:
— „Скажете ще йому, пане, що я його вже нїколи більше не бачила… тамтого.
Вона знов замовкла, а потім зломаним голосом сказала:
— „Лишіть мене тепер, прошу вас. Я-б хотїла вмирати сама, бо їх нема коло мене.“
Меценас Лє Бріман додав ще:
— І я вийшов, мої панове, плачучи без памяти, так голосно, що мій візник аж оглядав ся на мене.
